Відповідь замовника на пояснення

Дата: 2022-09-19 15:38:51

Відповідь на запит

На час проголошення незалежності України облік та охорона культурних пам’яток були урегульовані численними національними нормативними актами, серед яких Постанова Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1948 р. № 3076 «Про заходи щодо поліпшення охорони пам’яток культури на території УРСР», Закон УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» від 13 липня 1978 р., а також міжнародними угодами й конвенціями, які були ратифіковані УРСР, у тому числі й Конвенцією про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнятою ЮНЕСКО 16 листопада 1972 р. та ін. Під охороною держави згідно з іншими нормативними актами перебували й музейні та архівні фонди, рідкісні видання у фондах бібліотек тощо. Розбудова незалежної держави поставила на порядок денний необхідність формування нової законодавчої бази. Культура стала тією сферою, суспільні відносини в якій були урегульовані спеціальним Законом – Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. (втратив чинність на підставі Закону України № 2778-VI від 14 грудня 2010 р.). Значну увагу в Законі було приділено питанням збереження і використання культурних цінностей. Згідно з частиною першою ст. 14 Основ законодавства України про культуру унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу були визнані об’єктами національного культурного надбання і підлягали занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Відповідно до цієї законодавчої норми було розроблено й затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466 «Положення про Державний реєстр національного культурного надбання». Відповідно до Положення про Державний реєстр національного культурного надбання, занесення об'єктів національного культурного надбання до Державного реєстру здійснюється в установленому порядку Міністерством культури, Міністерством інвестицій і будівництва, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, до компетенції яких належать функції державного управління в галузі обліку і охорони пам'яток історії та культури. Нормами Положення було визначено п’ять типів пам’яток, які підлягали занесенню до Державного реєстру: пам’ятки історії, пам’ятки археології, пам’ятки містобудування і архітектури, пам’ятки мистецтва та документальні пам’ятки. Однак цей перелік не був вичерпним, а в пункті 2 Положення зазначено, що до Державного реєстру можуть бути занесені й інші об’єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Згідно з пунктом 3 «Положення про Державний реєстр національного культурного надбання» право на занесення об’єктів національного культурного надбання до Державного реєстру здійснюється в установленому порядку Міністерством культури та іншими органами, до компетенції яких належать функції державного управління в галузі обліку й охорони пам’яток історії та культури. Однак затвердження Положення не призвело до оперативного формування Державного реєстру національного культурного надбання. Незважаючи на фактичну відсутність Державного реєстру національного культурного надбання, норми про його формування та порядок внесення до нього пам’яток увійшли до ряду спеціальних законів. Внесенню до Державного реєстру національного культурного надбання відповідно до ст. 16 Закону України «Про музеї та музейну справу» від 29 червня 1995 р. No249/95-ВР підлягають і музейні предмети Музейного фонду України, стаття 16 якого визначає, що унікальні музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання Музейного фонду України та предмети музейного значення, що підлягають внесенню до Музейного фонду України і мають виняткове художнє, історичне, етнографічне та наукове значення, незалежно від форми власності і місця зберігання вносяться центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв до Державного реєстру національного культурного надбання. А порядок віднесення музейних предметів Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання та умови їх зберігання затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв. Водночас з ухваленням 8 червня 2000 р. Закону України «Про охорону культурної спадщини» відповідно до його норм частини першої ст. 13 Міністерство культури України активно розпочало формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України, внесенню до якого підлягають об’єкти культурної спадщини незалежно від форм власності за категоріями національного та місцевого значення пам’ятки. При цьому останній фактично замінив Державний реєстр національного культурного надбання, хоча є значно вужчим за своїм складом та жодним чином не може бути йому повноцінною заміною. Характерно, що в Законі України «Про охорону культурної спадщини» взагалі немає норм про формування чи внесення пам’яток до Державного реєстру національного культурного надбання – він просто не згадується. Натомість згідно з частиною другою ст. 14 Закону вводиться Перелік об’єктів культурної спадщини. До нього включається об’єкти культурної спадщини до вирішення питання про їх реєстрацію як пам’ятки у Державному реєстрі нерухомих пам’яток України. Отже, практично одночасно в українському законодавчому з’явилися норми, які призвели до правової колізії. Фактично йдеться про формування кількох реєстрів культурних пам’яток, однак державні органи не спроможні забезпечити їх формування. Незважаючи на таку колізію, відповідальні державні органи забезпечили підготовку і прийняття підзаконних актів, спрямованих на виконання норм закону про формування Державного реєстру національного культурного надбання. На виконання статті 16 Закону України «Про музеї та музейну справу», а також постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466 «Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання» Міністерство культури і мистецтв України наказом № 653 від 25 жовтня 2001 р. затвердило Порядок занесення унікальних пам’яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання [11]. Порядком було передбачено здійснення комплексу організаційних, науково-дослідних, науково-методичних і практичних заходів щодо встановлення принципів і критеріїв визначення унікальності пам’яток, методики їх виявлення й занесення до Державного реєстру, організації обліку та забезпечення зберігання. Кінцевим терміном проведення робіт щодо внесення унікальних пам’яток до Державного реєстру національного культурного надбання було визначено грудень 2005 року, чого не відбулося. Черговий етап активізації діяльності щодо формування Державного реєстру національного культурного надбання пов’язаний з ухваленням Закону України «Про культуру» від 14 грудня 2010 р., із набуттям чинності якого втратили чинність Основи законодавства України про культуру. Відповідно до частини третьої ст. 16 Закону України «Про культуру» унікальні культурні цінності, що мають виняткове історичне, художнє, наукове та інше культурне значення для формування вітчизняного культурного простору і визначають внесок Українського народу у всесвітню культурну спадщину, визнаються об’єктами національного культурного
надбання і включаються до Державного реєстру національного культурного надбання. а частиною першою статті 16 визначено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування забезпечують збереження культурних цінностей на території України, охорону культурної спадщини, захист історичного середовища, збереження Музейного фонду України, Державного бібліотечного фонду України, Національного архівного фонду України, фільмофонду, їх постійне поповнення сучасними творами мистецтва, продукцією вітчизняного книговидавництва, кінематографа, аудіовиробництва, функціонування і розвиток мережі музеїв, архівів, бібліотек, мистецьких шкіл, студій, клубів, кінотеатрів, кіно-, відеопрокатних підприємств, об'єднань, заповідників, реставраційних закладів державної та комунальної власності. При цьому відповідно до частини третьої ст. 20 Закону архіви (архівні установи), об’єкти культури, мистецтва, у тому числі виняткової історичної, художньої, наукової чи іншої культурної цінності, що занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання, не підлягають приватизації, а згідно з частиною п’ятою цієї ж статті об’єкти права державної та комунальної власності, що занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання, не можуть бути предметом застави. Фактично ці норми повторили відповідні положення спеціальних законів, які були чинними до того часу. Як наслідок, робота по наповненню Державного реєстру національного культурного надбання ведеться розрізнено. Відповідно до Порядку занесення унікальних пам’яток Музейного фонду України до Державного реєстру національного культурного надбання власники унікальних пам'яток незалежно від форм власності проводять роботу щодо виявлення і включення їх до Державного реєстру, забезпечення їх обліку та зберігання. Зарахування пам'яток Музейного фонду України до Державного реєстру здійснюється Міністерством культури і мистецтв України на підставі рішення експертно-фондової комісії, яка розглядає переліки унікальних пам'яток Музейного фонду та експертні висновки, що підтверджують їх виняткову цінність. Експертиза цінності проводиться експертами, фахівцями і
затверджується рішеннями фондово-закупівельних комісій музеїв із залученням у разі потреби фахівців інших профільних організацій. Перелік пам'яток, які рекомендовано для занесення до Державного реєстру, та науковоуніфіковані паспорти мають надсилатися до Міністерства культури і мистецтв двічі на рік у терміни до 1 червня та 1 грудня. Далі питання внесення чи не внесення пам'яток, а не музеїв до реєстру знаходиться на розгляді Міністерства, яке видає рішення у формі наказу. Слід зауважити, що з понад 700 музеїв та заповідників, в яких зберігаються музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, у файлі, за вказаним посиланням https://data.gov.ua/dataset/014aba3a-63ed-4edf-b6b1-b26f1ad29953 присутні лише 11.
Проблема полягає в тому, що, попри встановлені у законодавстві норми щодо формування Державного реєстру національного культурного надбання, практично до цього року було відсутнє чітке бачення адміністрування цього процесу і постійно змінювалися відповідальні за ведення цього реєстру. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2019 р. N 1185 “Про затвердження положень про деякі центральні органи виконавчої влади у сфері культури та внесення змін до Положення про Міністерство культури, молоді та спорту України” затверджене Положення про Державну службу охорони культурної спадщини України, яка мала, серед інших завдань, здійснювати ведення Державного реєстру національного культурного надбання. Але дію пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2019 р. N 1185 “Про затвердження положень про деякі центральні органи виконавчої влади у сфері культури та внесення змін до Положення про Міністерство культури, молоді та спорту України”, яким було затверджене Положення про Державну службу охорони культурної спадщини України, зупинено згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2020 р. N 231. А згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 р. №3 “Деякі питання центральних органів виконавчої влади у сфері культури” взагалі виключено. Питання ведення реєстру знову передане до компетенції Міністерства культури та інформаційної політики України, яке, згідно з оновленим Положенням про Міністерство культури та інформаційної політики України, формує і веде Державний реєстр національного культурного надбання. Таким чином на сьогодні питання щодо ведення Державного реєстру національного культурного надбання та інформації, яка знаходиться в ньому, знаходяться в компетенції Міністерства культури та інформаційної політики України. Варто також зазначити, що у 2022 році широкомасштабне вторгнення росії фактично грубо перервало нормальне функціонування музейної галузі, особливо в тих регіонах, які знаходились повністю чи частково під окупацією, або в облозі, що унеможливлює роботу, і вимагало зосередження на збереженні предметів від можливого пошкодження чи знищення, чи потрапляння до рук окупантів. На сьогодні чинними є положення профільного Закону України “Про музеї та музейну справу”, відповідно до статті 29 якого держава гарантує забезпечення охорони музеїв державної та комунальної форм власності. Той же Закон визначає, що охорона музеїв – система правових, організаційних та фінансово-економічних заходів, що забезпечують недоторканність музейного приміщення і музейного зібрання. Отже, унікальні культурні цінності, що занесені чи підлягають занесенню (що таким чином, урівнює всі предмети Державного музейного Фонду України у праві бути внесеними, а, відтак, і у праві на забезпечення їх охорони у встановленому законодавством порядку) до Державного реєстру національного культурного надбання, перебувають в Україні під охороною закону. А відповідно до статті 3 серед основних напрямів національної музейної політики є збереження та державна підтримка Музейного фонду України, забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв, підтримка і розвиток мережі музеїв, бюджетне фінансування (у тому числі на дольових засадах) і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи, забезпечення охорони музеїв. Стаття 15 Закону України “Про музеї та музейну справу” визначає, що музейний фонд України є національним багатством, невід'ємною складовою культурної спадщини України, що охороняється законом. Відповідно до статті 29 Закону України “Про музеї та музейну справу” держава гарантує забезпечення охорони музеїв державної та комунальної форм власності. Той же Закон визначає, що охорона музеїв – система правових, організаційних та фінансово-економічних заходів, що забезпечують недоторканність музейного приміщення і музейного зібрання. Отже, унікальні культурні цінності, що занесені чи підлягають занесенню (що таким чином, урівнює всі предмети Державного музейного Фонду України у праві бути внесеними, а, відтак, і у праві на забезпечення їх охорони у встановленому законодавством порядку) до Державного реєстру національного культурного надбання, перебувають в Україні під охороною закону. а відповідно до статті 3 серед основних напрямів національної музейної політики є збереження та державна підтримка Музейного фонду України, забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності музеїв, підтримка і розвиток мережі музеїв, бюджетне фінансування (у тому числі на дольових засадах) і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення розробки і реалізації державних, регіональних і місцевих програм розвитку музейної справи, забезпечення охорони музеїв. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. N 615 Про заходи щодо вдосконалення охорони об'єктів державної та інших форм власності було затверджено Положення про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ та Перелік об'єктів, що підлягають обов'язковій охороні підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ за договорами. У згаданому Переліку зазначено серед таких об’єктів “Державні музеї, картинні галереї, історико-культурні заповідники, інші важливі об'єкти культури, де зберігаються історичні та культурні цінності загальнодержавного значення”. Відповідно до статті 7 Закону України “Про музеї та музейну справу” засновники музею повинні забезпечити умови для охорони музею, оснащення його засобами охоронної та пожежної сигналізації. А в статті 13 вказано, що сума витрат на забезпечення охорони музеїв обов'язково визначається в державному та місцевих бюджетах і вноситься до переліку захищених статей видатків загального фонду бюджетів. Охорона ж музейних предметів здійснюється у порядку, що визначається Мінкультури разом з іншими органами виконавчої влади відповідно до їх повноважень. У свій час було видано спільні накази Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства культури і мистецтв України N 771/428 від 24.10.98 Про затвердження Інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих об'єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України” та від 30.07.2004 N 846/489 “Про затвердження Інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників,інших важливих об'єктів культури підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України”, відповідно до яких охорона об'єктів культури здійснювалася міліцейськими підрозділами та підрозділами цивільної охорони ДСО, а також за допомогою пунктів централізованого спостереження цих підрозділів. Охорона об'єктів культури підрозділами ДСО здійснювалася на підставі укладених двосторонніх договорів. Перелік об'єктів, що підлягають обов'язковій охороні підрозділами Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ за договорами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. N 615, встановлював, що до таких об'єктів, які підлягають обов'язковій охороні підрозділами Державної служби охорони (Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 13 жовтня 2015 р. № 834 “Питання функціонування органів поліції охорони як територіальних органів Національної поліції та ліквідації деяких територіальних органів Міністерства внутрішніх справ” (зі змінами) було утворено органи поліції охорони як територіальні органи Національної поліції, які стали правонаступниками Департаменту Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ та відповідних державних установ Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ, що були ліквідовані), державні музеї, картинні галереї, історико-культурні заповідники, інші важливі об'єкти культури, де зберігаються історичні та культурні цінності загальнодержавного значення. І хоча деякі вказані накази та постанови втратили чинність, вони заклали організаційні та матеріально-технічні основи для системи охорони музеїв, що зберігають частину Державного музейного Фонду України. Музеї, які охороняє поліція охорони, підключені до пульту централізованого спостереження. Охоронна сигналізація, система оповіщення про незаконне вторгнення на територію чи до будівлі музею передають сигнали тривоги до пульту поліції охорони, технічне та технологічне оснащення повністю зав'язане на наданні послуг з охорони поліцією охорони, роботи з облаштування сигналізацією ведуться фахівцями поліції охорони. Обслуговування ведеться фахівцями поліції охорони. У випадку ситуації тривоги чергова машина групи реагування поліції охорони виїжджає на об'єкт за визначений період часу. За весь час співпраці між поліцією охорони (до того з державною службою охорони) відсутні нарікання на їхню роботу чи якість наданих послуг. Таким чином і технічно, і технологічно, і відповідно до духу законів, які регламентують охорону культурної спадщини, охорону Державного музейного Фонду України, поліція охорони є єдиним можливим варіантом щодо надання охоронних послуг, який гарантує охорону музею. Саме тому у зв'язку з відсутністю конкуренції з технічних причин музей проводить переговорну процедуру, оскільки зміна надавача послуг охорони негативно позначиться на збереженості колекції, поставить під загрозу її недоторканність.
https://www.facebook.com/galaganmuseum.art/posts/pfbid02LJxziVsJkUe37GRWnwBcPDZZt7dC5qxNeAZ5FedUQBfZMUBYouF3ATjoPwsSkbfml

• Відповідь
• Обгрунтування
• Електронний підпис